«Ми шукали безпеки. А знайшли ще й віру в себе»
Історія української сім’ї з дитиною з інвалідністю й собакою в Канаді
Мене звати Тетяна, мені 36, мого чоловіка — Сергій, а нашій донечці Оленці — 8.
Вона народилася з ДЦП, і ще вдома ми щодня боролися за її маленькі кроки, слова й усмішки. У нас був ритм: реабілітації, лікарі, заняття.
І був ще він — наш золотистий ретривер Макс, якого ми завели саме для Оленки, щоб вона вчилася гратися й радіти.
А потім почалася війна.
🚗 Чому Канада?
Ми довго думали, чи ризикнути виїжджати. Здавалося, з дитиною й собакою це просто неможливо. Але в Харкові вже не залишилося безпечних місць, а лікарня, куди ми ходили на реабілітацію, була зруйнована.
Канаду нам порадила знайома — сказала, що тут гарна медицина й дуже гарно ставляться до дітей з інвалідністю.
Ми подалися за програмою Canada-Ukraine Authorization for Emergency Travel (CUAET), і вже через два місяці тримали в руках документи.
✈️ Дорога й перші дні
Найбільше ми хвилювалися за Оленку, звісно. Хоча Макс був теж збентежений кількістю нових запахів. Для нього зробили всі щеплення, отримали ветеринарний сертифікат і клітку. Він летів із нами — це був стрес і для нього, і для нас, але ми не могли його залишити в Україні. Це як друга дитина у нашій сім'ї.
Перші дні ми жили у волонтерському притулку у Торонто. В кімнаті було тісно, але тепло й затишно. Волонтери зустріли нас із посмішками, знайшли лікаря для Оленки й навіть порадили клініку, де безкоштовно перевірили Макса.
🩺 Лікування й школа
Для мене найбільше значення мала Оленка. Я боялася, що тут ми залишимося наодинці зі своїми проблемами, але навпаки — нам допомогли дуже швидко.
Ми отримали сімейного лікаря, нас записали до дитячого нейролога й знайшли реабілітаційний центр недалеко від дому.
Держава оплачує значну частину послуг, і для дітей з інвалідністю тут є спеціальні програми й асистенти в школах.
Школа була великим випробуванням. Оленка плакала й не хотіла залишати мене, але її клас виявився дуже дружнім, а вчителька постійно заохочувала її навіть за найменші успіхи.
🐾 Про Макса
У Канаді собак люблять неймовірно.
Макс отримав медальку з номером і тепер ходить із нами навіть у деякі магазини.
Сусіди щоразу приносять йому ласощі, а місцеві діти завжди гладять його й граються з ним.
Він дуже допоміг Оленці адаптуватися — завжди поруч, завжди готовий підставити свою теплу спину.
❤️ Люди й життя
Спершу було страшно й холодно. Ми не розуміли мови, не знали, куди бігти й як діяти.
Але волонтери й сусіди зробили усе, щоб ми не почувалися покинутими.
Один раз у поштовій скриньці ми знайшли записку: «Welcome to Canada! Let us know if you need help» — і підпис із номером телефону.
🌻 Що хочу сказати іншим
✅ Не бійтеся запитувати про допомогу — тут це нормально.
✅ Завчасно готуйте документи на дитину й тварину, не залишайте все на останній момент.
✅ Вчіть мову — хоча б кілька фраз.
✅ Дозвольте собі плакати й бути слабкими — потім стане легше.
✅ Вірте, що й вам вдасться знайти свій новий дім.
📌 Висновок
Канада не стала раєм — але вона стала безпечним місцем, де моїй дитині й моєму собаці нічого не загрожує.
Ми досі сумуємо за Україною, але тут ми знайшли людей, які простягають руку, коли нам важко.
І я хочу сказати кожній мамі: не бійтеся за своє рішення. Якщо це для ваших дітей — воно правильне. І ще окреме дякую сайту "Українці поруч" за можливість поділитися своїм досвідом. Адже, українці дійсно, завжди поруч!
🧡 Маєш досвід або пораду — напиши нам, і ми додамо її до цієї статті.
💬 Хочеш поділитись власним досвідом або порадою? Додай своє — навіть одне речення вже важливе!
Коментарів 0