Українці в соцмережах: причини сварок і шляхи порозуміння

    

   Соціальні мережі стали одним із головних майданчиків комунікації українців, але водночас – ареною постійних суперечок. На тлі подій війни та важких викликів ми все частіше бачимо, як близькі за переконаннями люди невпинно сваряться онлайн. Ця проблема багатофакторна: її корені – і в психології індивідуума, і в суспільних процесах, і в історичній пам’яті нації. Зрозуміти їх важливо для того, щоб стати дружнішими і підтримувати одне одного.

   Психологічні чинники конфліктності

   Однією з очевидних причин запальних дискусій є психологічний вплив інтернет-анонімності. Як відомо, люди за монітором дозволяють собі більше, ніж під час живого спілкування. Ну і привильно, у тролейбусі або у черзі, можно отримати по морді за образи, але онлайн-спілкування позбавлене безлічі невербальних стримуючих сигналів, тож люди можуть вільніше агресувати. Важливим чинником є також потреба в самоствердженні. Тому що багатьом бракує визнання в реальному житті, тож вони шукають можливість «піднятися» через образи інших у мережі. Деякі підлітки навіть саме таким шляхом «переконуються» у своїй значущості – вважаючи, що, принижуючи співрозмовника, стають у своїх очах вищими. Цей механізм працює і серед дорослих: невдахи чи люди, що не відчули підтримки та успіху в житті, часто вдаються до агресії як до єдиного способу емоційно проявити себе. Постійний стрес та виснаження від тяжких подій ще більше знижують терпимість – у втомленого і наляканого мозку зростає реактивність до будь-яких подразників. Відчуття безпорадності і фрустрація накопичуються, тож навіть побутові дрібниці здатні викликати непропорційну злість.

   Війна та міжгрупові поляризації

   Війна в Україні дійсно спрацювала як каталізатор багатьох соціальних процесів. Вона різко загострила почуття національної ідентичності, а відтак – суперечки через мову, символіку, гумор і навіть релігію. Частково це віддзеркалює “відсутність ворога” – агресію спрямовують одне на одного. Коли «війна немає куди тікати» – вона кидає людей «один на одного, на близьких», і навіть буденні питання стають тригерами для конфлікту. Уже зараз ми спостерігаємо загострення міжгрупових протистоянь: наприклад, між біженцями (як внутрішніми, так і тими, хто виїхав за кордон) і тими, хто залишився в Україні; між військовими та цивільними; між людьми з різних регіонів та традиційних спільнот. Всі ці лінії розколу живлять суперечки в мережі. 

   Загальнонаціональна травма проявляється навіть у гуморі. З одного боку, чорний гумор відіграє захисну функцію під час війни, дозволяючи людям «пережити» жахи сміхом. З іншого – мешканці країни стали надзвичайно чутливі до образливих жартів. Через війну українці постійно гостро переживають травматичні події, тому колись буденні жарти тепер викликають гнів у соцмережах. Люди, котрі раніше промовчали б і просто ввімкнули інший канал, нині гучно обурюються. Це є природньою реакцією на відчуття небезпеки за майбутнє: поки на передовій гинуть близькі, пересічні громадяни прагнуть, щоб їх почули й поважали. Водночас повсякденні дрібні образи можуть сприйматися як зрада національних цінностей. Психологи попереджають, що за колективною травмою часто настає феномен групоцентризму: люди схильні ідеалізувати власну групу (свою позицію) і бачити «ворогів» в інших. У таких умовах будь-яка різниця в поглядах сприймається як загроза, а пошук компромісу стає складним.

   Історичні та культурні передумови

   Конфлікти в соцмережах мають також довгі історичні корені. Україна – молода держава, що століттями перебувала під владою чужинців і пережила важкі катастрофи. Постійна боротьба за виживання та соціальні інжинірингові експерименти радянського режиму залишили в пам’яті поколінь глибоку недовіру. Досвід перебування в радянській імперії «був украй драматичним» – із масовими репресіями, Голодомором, депортаціями. Ці трагедії створили наростаючий прошарок скепсису та песимізму щодо суспільних інститутів. В епоху інформаційних криз така недовіра спрацьовує в розрізненні людей на малі групи: іноді прості громадяни не довіряють одне одному навіть там, де немає реальних підстав. На додачу, культурна різноманітність регіонів і давні звичаї дискусійності іноді породжують звичку сперечатися відкрито. Загалом, у відсутності сильних традицій довіри та демократичних інститутів (вони функціонують лише останніх 30 років) українці ще не виробили «плани порозуміння» – що додає динаміки сваркам.

   Цифрова реальність: роль алгоритмів

   Нові медіа створюють особливий цифровий контекст для суперечок. Алгоритми соцмереж значною мірою формують інформаційний простір користувача. Зокрема, вони відбирають контент згідно з попередніми уподобаннями – створюючи своєрідні «інформаційні бульбашки». Ці алгоритми показують нам переважно те, що нам уже цікаво. У підсумку кожен бачить у стрічці вибірку дописів лише на кілька тем, близьких його світогляду. Такий феномен ехо-камери посилює підтверджувальне упередження: людям демонструють інформацію, що підкріплює їхні вже існуючі судження. Коли ж віддзеркалення переконань відбувається за схемою «багато однодумців – одне наратив», будь-який чужий коментар сприймається як ворожий. Плюс – немає традиційної цензури редакторів: будь-яке агресивне висловлювання може залишатися у стрічці, поки має реакцію чи обговорення. Отже, цифрова архітектура соцмереж сама підживлює конфлікти, підсилюючи поляризацію.

   Шляхи вирішення та взаємної підтримки

   Розуміння причин сварок відкриває шлях до їхнього пом’якшення. Важливо визнати: як нація ми часто не такі дружні й терпимі, як могли б бути. Нині – найкращий момент переосмислити це і спільно змінюватися. Уже існує чимало ідей, як зменшити токсичність спілкування та збільшити взаємну підтримку:

• Популяризація емпатії та взаємоповаги. Діалоги треба робити «в людському вимірі»: навчатися вислуховувати думку іншого, помічати його емоції і шукати спільне. Якщо частіше пам’ятати про чужі болі (особливо в умовах війни), сварки втратять колишню гостроту. Пропонується на рівні шкіл і громад пояснювати механізми поведінки в мережі, наголошувати на собідійсному існуванні реальних людей за дописами. У суспільстві також потрібно популяризувати культуру конструктивної полеміки: критикувати можна, але без особистих образ. У міру можливостей – підкреслювати позитивні приклади підтримки та солідарності (волонтерські ініціативи, благодійні проєкти, допомога фронту).

• Розвиток медіаграмотності. Користувачам варто знати, як працюють алгоритми соцмереж і чому вони підсилюють ідеї наших упереджень. Інформаційна просвіта допомагає бачити «бульбашки» та ехо-камери та свідомо шукати альтернативні точки зору. Уроки критичного мислення дають змогу не приймати все на віру, а перевіряти факти і розуміти маніпуляції. Згідно з фахівцями з медіаосвіти, розуміння цього факту може зменшити конфлікти: люди стануть менш ворожими до тих, хто дивиться на світ інакше.

• Зміцнення спільнот і волонтерських зв’язків. Конфлікти в мережі виникають і через соціальну розділеність. Потрібно більше реальних зустрічей та співпраці: від простого чаювання з сусідом до спільної волонтерської праці заради спільної мети. Акції взаємодопомоги (збір продуктів, евакуація, психологічна підтримка) згуртовують людей поза політикою. Місцеві громадські організації й ініціативи можуть об’єднувати українців, згладжуючи розбіжності через спільну справу. Відтак зростає загальне відчуття, що ми - спільнота, яка опинилася у складних обставинах і має допомагати один одному.

• Державна та громадянська синергія. З боку суспільства корисно звертатися до представників влади: вимагати збільшення прозорості, справедливості та швидкого розв’язання актуальних проблем (наприклад – адаптації переселенців, захисту прав, забезпечення ринку праці). Як показує досвід, довіра до інститутів зменшує соціальну напругу – адже коли людям справді допомагають у реальному житті, їм менше хочеться «воювати» словами. Усе це – частина великого руху до оздоровлення суспільства.

   Насамперед варто пам’ятати про єдність: зараз Україна як ніколи потребує взаємної підтримки. Чим вища свідомість людей, чим більше маємо розуміння, що усім зараз важко, тим менше у людей бажання «сратися» в мережі. Поки що нам є куди рости – але цей процес вже розпочато. Згуртування через спільні цінності, турбота про психологічне здоров’я один одного та виховання культури порозуміння дадуть змогу з часом помітити зміну: українці стануть дружнішими і терпимішими.

   На тлі цього хочеться відзначити позитивну ініціативу: сайт «Українці поруч». Це онлайн-платформа, створена саме з метою об’єднати українців у різних країнах і допомогти кожному відчути підтримку та тепло. Як йдеться на сайті, він запущений «з любов’ю до українців, які опинилися за межами Батьківщини». Тут зібрано всю необхідну інформацію для адаптації: роботу, житло, освіту, медичні й юридичні послуги тощо. Головне посилання платформи – дати змогу відчути, що ти не сам, а українці по всьому світу поруч і готові допомогти. У такий спосіб «Українці поруч» розбудовують мережу солідарності, де кожен може отримати відповідь на буденні питання та обмінятися досвідом з іншими. Завдяки таким ініціативам ми крок за кроком наближаємося до атмосфери справжньої підтримки та єдності, якої потребує наша нація у ці складні часи. 

🧡 Маєш досвід або пораду — напиши нам, і ми додамо її до цієї статті.

💬 Хочеш поділитись власним досвідом або порадою? Додай своє — навіть одне речення вже важливе!